АЗОВДОЛЯ ЄВРОПИ ВИРІШУЄТЬСЯ В УКРАЇНІТільки масовою історичною безграмотністю і байдужістю, помноженою на дієвість іноземних політтехнологій, можна пояснити ту вузькість горизонту, в якому розглядаються нинішні зміни в Україні. Тобто як інтеграцію на Захід подалі від неорадянського сусіда, максимум – як новий етап національно-визвольної боротьби. Для когось взагалі досить прибрати Путіна — і все повернеться до норми. Під «політтехнологіями» мається на увазі сукупний інтерес Кремля та Заходу, поєднаних бажанням бачити Україну об'єктом зовнішнього впливу, а не суб'єктом, і занепокоєних цим станом справ лише тією мірою, якою ініціатива впливу належить іншим.
Українці, незалежно від ставлення до Євросоюзу, здається, солідарні в тому, що стосується вибору європейського, а не євразійського вектору розвитку. Аматорські статті про західний політикум, які ситуативно пропонують відповіді на питання, чому сучасний Захід підтримує то Україну, то Росію, знаходять жвавий відгук в Інтернеті, але якісна геополітична аналітика відсутня або ігнорується як та, що суперечить уже звичним схемам.
Іще відчутніший брак прогностичного державницького мислення, у світлі якого зростало б розуміння того, що Україна сама повинна стати центром інтеграції і формувати ту Європу, яка б не коливалася з вибором гідної її підтримки сторони. Іншими словами, потрібна «коперніканська революція» в самосвідомості еліт, подібна до здійсненої основоположником німецької класичної філософії І. Кантом услід за М. Коперніком, який змінив оптику Птоломея-Аристотеля на протилежну («Земля обертається навколо Сонця») як таку, що краще пояснює дані людського сприйняття. Висновки для теорії пізнання полягали в тому, що саме предмети досвіду узгоджуються з і визначаються нашими здатностями, а не навпаки: активна роль належить суб'єкту, він сприймає не «речі самі по собі», а те, що вклав у них.
Поставивши теоретичну філософію на службу практичній (етиці), Кант дав безпрецедентний поштовх німецькому ідеалізму, вінець якого — Ф. Ґ. Гегель — розпізнав у Наполеоні, який в'їжджає в Єну верхи на коні, «світову душу» (Абсолютний Дух) в найвищий момент історичного становлення. Перекладаючи «переворот» Канта на політичну мову, його суть в тому, що (гео)політичні реалії повністю об'єктивні й водночас є продуктом активності суб'єкта, який наповнює їх змістом, придатним для творення історії й державних форм у бажаному напрямку, — істина, яку знали наші предки не з підручників.
Так, «превентивну війну» РФ проти «хунти», яка прийшла до влади в Україні після Зимової революції, вважають проявом кремлівського імперіалізму. Хоча химера Новоросії дійсно кувалась в ідеологічній кузні північного сусіда задовго до Майдану, мало хто замислюється про найбільший зі страхів Кремля, а саме політичну силу, здатну не тільки зберегти традицію та суверенітет Європи, а й протиставити себе Росії. У цьому сенсі дії Кремля справді були реакцією не лише на втрату історичної колиски й колишньої «колонії», ризик російського Майдану або «НАТО під боком», а перш за все на розгортання національного експерименту, успішне втілення якого могло би дати небезпечний приклад іншим країнам у Європі і привести до влади в них вже не лояльні до РФ еліти.
Адже за спробами Кремля звести національну опозицію до привиду Третього Райху приховується й прагнення узурпувати місію континентального «цивілізатора» і замовчати те, що теоретична база для європейського стримування Росії з'явилася іще в кайзерівській Німеччині і мала й невійськові форми. У свою чергу, українці, звикнувши уявляти себе нацією-жертвою постійних іноземних зазіхань, виробили насамперед національно-визвольний, трагічний і героїчний наратив, та не менталітет активного державотворця і «культуртрегера», не кажучи про перспективу «розподілу Росії» згідно з однойменною працею українського геополітика Юрія Липи. У поверхових протиставленнях кремлівського імперіалізму й «свободолюбного українського народу» цілком втрачається той імпульс історичної суб'єктності, змістовної та експансивної, з якого починалась революція у Києві.
Тим часом у вужчих колах патріотів саме Україні відводять роль держави, покликаної захистити безпеку всього регіону в ході відстоювання власної культурної самобутності та зведення рахунків з сусідом-агресором. Як завжди, українська влада бере в цьому процесі мінімальну участь, сподіваючись на те, що «цивілізований світ» сам врятує Україну від Росії. Звідси закономірно постає питання справжньої національної еліти на чолі нашої держави. В Євросоюзі як політичного взірця для її нинішніх керманичів та сама ситуація. Через його нездатність виконувати роль арбітра в конфлікті українських та російських інтересів, іммігрантську кризу та економічну дестабілізацію на перший план виходить пошук проекту альтернативної Європи.
Тобто Україна як показник і на майбутнє гарант безпеки регіону стає осердям ареалу, об'єднаного спільним культурно-цивілізаційним баченням та уявленням про історичну долю. Адже новітня європейська ідентичність, як і раніше, відштовхується від образу ворога або загроз, серед яких помітне місце посідає Росія в сумі її культурно-політичних практик.
Ідеться про ключовий для розбудови регіональної безпеки проект Балто-Чорноморського Союзу, що вперто ігнорувався українськими політекспертами, поки до нього не звернувся польський президент. Водночас варто розуміти, що стабільністю в Східній Європі та Прибалтиці проблема не вичерпується, а будь-які розмови про східноєвропейський плацдарм для всеєвропейського «відвоювання» мають спиратись на зустрічні пропозиції Західної Європи. Розробка стратегічного аналога «Міжмор'я», покликаного убезпечити західно-, а під його протекторатом і східноєвропейський простір від Росії, розпочалася там ще в ХІХ ст. Можна прогнозувати, що за нинішніх умов його функції перейдуть до Східної Європи на чолі з новою Київською Руссю, яка, навпаки, поступово втягне в орбіту свого впливу Західну, зламавши опір місцевих прокремлівських лобістів.
http://vk.com/batalion.azov?w=wall-72444174_50643
