gala писал(а):Тетяно, дякую за статтю. Ви погоджуєтеся з тим, що написано?
Я уважно читала, і через абзац спростовувала твердження автора, не звернувши уваги на його ім'я. А по всьому побачила: Гліб Павловський, і все стало на своє місце.
Ні, Галю, де в чому не погоджуюсь. Зокрема, не погоджуюсь з більшістю його політололгічних оцінок (на яких зосередилися Ви). Однак моя висока оцінка матеріалу в цілому стосується передусім філософської частини, яка є переважною й обіймає чи не 95 відсотків змісту. Зокрема його теоретичного відтворення логіки революції й формування її сакрального складника. Його політологічні оцінки, що, безперечно, як і в кожної людини, містять значну частку суб'єктивізму, вповні спокуто блискуче точними пасажами, описами й висновками. Привожу один з них як приклад: "
Берешь три этих месяца — видишь вроде бы очень ясную картину. Видишь рост бессилия политиков, власти и оппозиции, которые все время делают не то. Все совершают некое идеальное «не то, что надо бы в этот момент делать». Правда, выясняется это лишь в следующий момент, когда уже поздно. А потом получают неожиданные последствия, их также не понимают и на непонятное реагируют идиотски. Какую точку ни возьмешь за эти сто дней, глядя на нее назад, все объяснимо. А что будет потом, даже на неделю предсказать нельзя".
І це пише людина, яка не була у вирі подій! Однак схопила все навдивовиж точно.
І ще одне спостереження-переживання:
С другой стороны, изначально слышим изолирующий привкус, и он не только в том, что все демонстративно говорят по-украински. Дело в самом использовании украинского. Он очень дружественен априорно — к «братам». Мы все браты. Но браты — это те, кто здесь. А те, кто не здесь? Пускай приходят, и тоже будут браты. А если не захотят прийти? Молчание. Пятачок Майдана исподволь приравнивается ко всей Украине. Он становится Украиной, исключающей все другие Украины, — местом истины. Местом правды, местом достоинства — единственным! Покушение на которое — столь страшный грех, который не может быть прощен. Близким к братоубийству еще до того, как начали убивать. И когда убивать их начнут, всех, кто не на Майдане, станут подозревать в соучастии". Можна погоджуватися чи не погоджуватися цим. Я погоджуюся. Ви - ні.
«
Що це за нагнітання мовного питання? – пишете Ви. Х
іба на Майдані всі говорили виключно українською? Навіть послідовний борець за право української в Україні Володимир Гонський переходив на російську і співав пісні Макаревича. З Донбасу, Харкова, Севастополя люди говорили лише російською. …Кличко з Луценко час від часу переходили на російську, бо ж "український Схід не розуміє української". Мої родичі в Дніпропетровську іронізували з цього приводу».
На мій погляд, причина нашого розходження в тому, що Ви зосереджуєтеся на тому, що відбувалося на сцені, я - на тому, що відбувалося на самому Майдані. Мені здається, що автор мав на думці якраз майданівське середовище, де звертатися до когось російською внутрішньо видавалося блюзнірством і зрадою. Можливо Ви як людина виключно україномовна це відчували не так, як я, для якої побутовою мовою є російська (я - з сім'ї російськомовних окупантів), українська ж обрана рідною свідомо і в дорослому віці. Для мене звернення на Майдані до когось російською було неможливим і сприймалося-переживалося б як блюзнірство. З того, що відчували двомовні люди, я можу зробити висновок, що автор абсолютно правий.
Назагал у Павловського (до якого раніше я також ставилася зі значною зневагою) ті частини, де йдеться про загальну логіку розвитку революцій, є глибокими й цікавими. Хибують лише деякі (однак саме деякі, а далеко не всі) приклади з нашої Революціїї. Ось один з них:
«Это такое же свойство революции, как и ее локальность — сверхсжатая, суггестивная, интенсивная локальность. Все совершается только здесь — и больше нигде. Остальное неважно. Ни Донецка, ни Крыма просто нет. Подойди и спроси: а как люди, которые живут в Горловке, — для всех очевидно, что и эти люди тоже с нами. И те, кто живет в Донецке? Заминка, но и они с нами… в каком-то смысле. Даже если придется по ним стрелять — все равно они браты и будут с нами".
Тут все вірно, - окрім останнього речення, яке є, власне, суб’єктивним припущенням і вже тому - пересмикуванням.
А хіба з цим неможна погодитися?: Тут навіть прогноз щодо зміни сприйняття Януковича справдився цілком і дуже швидко.
«Ведь все вокруг — зона мрака. Пока чудом смерти искупленная, она не станет зоной света. Но пока это место убийц. Кругом зло. И зло тоже беспримесно. Конечно, зло концентрируется в Януковиче. Безумно интересно, как банальный Янукович превращается из банального политического противника в нечто абсолютное. Это именно тотальный враг Карла Шмитта, тот самый, война с которым дает мандат на суверенитет, чрезвычайное положение и объявление войны. В войне не важно, кто кому объявил войну. Когда пришел враг, он мог первым объявить войну, или ты первый объявил войну врагу — неважно, это вообще не имеет значения. Враг — это враг. Война — это война.
А здесь война внутри. Внешнее продолжение врага — конечно, Россия. Но какая-то другая Россия, которую надо особо рассматривать — что это за Россия. Янукович — продолжение, длинная рука России. Но прежде всего Янукович есть зло. Кстати, это пройдет. Потому что человек, который бегает по Украине и прячется по ростовским дачам, уже не годен на роль сатаны»
.
Справедливо відтворена й послідовінсть розвитку подій від Євромайдану до останніх днів, погодьтеся.
Я цілком приєднуюся й до оцінки ролі тітушок, прообразом яких в попередні два роки були догхантери: «
У Януковича нет своих сил, кроме штатных силовых структур. И тогда он ввел в действие неформалов, а неформалы запустили волну взаимной ненависти»
. Про глобальну небезпечність включення цього механізму я писала ще у зв’язку з догхантерами: запуск жорстокості легалізує насильство як таке.
Знову ж не стверджувала б так однозначно, як Ви: «
Павловського зачепив і ленінопад. Сказати відверто про те, що хай би і далі стояли ці боввани і отруювали повітря в Україні, не наважився, але все одно зерно сумніву вкинув».
Тут немає особистої оцінки ленінопаду. Однак він, як і початок подій на Грушевського, мав амбівалентне значення. Павловський зупиняється лише на одному вимірі події - негатиному, залишивши поза увагою позитив – звільнення державного простору від його страшних символічних спотворень, яке надійшло дуже пізно, надто пізно, однак яке мусило колись відбутися. А проте, відображення Павловським другого боку ленінопаду не є його емоційною оцінкою, воно адекватне реальній реакції на нього багатьох з тих, кого автор назвав нью-ейджистами. Ленінопад був межовим моментом, що знаменував повне відділення карнавальної складової Майдану від його символічного мейнстріму. І цей момент Павловський і окреслює
А ви хіба не погоджуєтеся з відтворенням денних подій 18 лютого? Ось цим, наприклад:
«18 февраля, которое закончилось ночным боем на Майдане. Закончилось абсолютно эпичной картиной битвы 300 спартанцев на Майдане. Картина колонны Независимости на фоне языков пламени сама по себе станет одной из картин века. Оппозиция идет в мирное наступление, но, не имея собственной силы, смотрит сквозь пальцы на то, что «Правый сектор» идет вооруженным. И про себя хочет силового давления. Думает: столкновение — это неплохо.
Здесь отдельная тема, которую в виде короткого отступления назову, — тема привлеченной силы. Силового апгрейда бессильных политиков. Она общепостсоветская. Состоит она в том, что политики, которые на самом деле и не политики, нуждаются во внешнем предъявлении и усилении своих позиций. И тогда они входят в симбиоз с «сильными парнями» и «крутыми мужиками». …Здесь оппозиции нужна активность «Правого сектора» — но «Правому сектору» не нужны лидеры оппозиции, и тем более не нужно коалиционное правительство Януковича. Они быстро находят первый повод к столкновению, и начинаются бои. «Беркут», однако, легко разбивает их порядки, все бегут, улица Грушевского очищена, Янукович счастлив. И видимо, говорит: ну там еще остался этот Майдан, нафиг его, заканчивайте! Зачищайте!»
Ось з цим я б не погодилася. Щодо цього я б висловилася значно жорсткіше: саме зрада опозицією Майдану, яка вилилася в здачу захоплених приміщень держадміністрацій і – ПІСЛЯ ТОГО – виведення пересічних громадян на «мирний протест» на вулиці, які суто за своєю «просторовою конструкцією» могли стати і стали пасткою, були пусковим гачком трагедії 18 лютого.
Я була на Інститутській удень 18 лютого – з 13 до приблизно 15 години. Я нічого не знала про перебіг ранішніх подій – була на роботі. Однак на 14 годину того дня я мала читати лекцію в будинку офіцерів. І я пішла на лекцію. Замість лекції потрапила на передову – дістатися будинку офіцерів було неможливо, всі підходи перекрили беркутівці. Бою ще не було. Однак вже тоді я відзначила для себе, що в разі наступу тих, хто був на вулиці, дуже легко погнати як стадо овець – думкам про можливе звіряче вбивство вірити не хотілося. Однак я особисто бачила хлопців зі зброєю – рушницями. Вони – були. На той момент мій дурний пацифізм, що мав місце під час боїв на Грушевського, вже лишився в минулому. Я вже сприймала зброю і коктейлі, поруч із коцками (так на Закарпатті називають бруківку) як належний спосіб захисту. Однак – захисту, а не нападу. А на Інститутській на момент мого перебування там мав місце тривалий напад. Наш. Напад ще без вогнепалів, однак напад, який міг перерости (і так сталося) у наступ беркуту. Піддавшись пориву тих, хто був на передовій, один на один перед беркутівцями, я й сама якійсь час попрацювала на подачі коцок, які летіли в беркутівців. Ті відповідали навзаєм коцками ж. Опозиція мала закликати людей повернутися на барикади. Однак опозиції там не було – зливши Майдан, вона завела людей у пастку і зникла. Замість опозиції були хлопці з рушницями (небагато, однак були), що як про вокативний момент становило смертельну небезпеку для життя пересічних громадян, навіть не загартованих Майданом, не майданівців зовсім, які на Інститутській складали більшість і які в разі наступу беркуту перетворилися б на абсолютно беззахисні жертви. Що й сталося зрештою. (Заразом сказане мною, це й відповідь на Ваш коментар: «
Викликає подив і твердження про наявність зброї у повстанців. Мене кілька бійців з передової запевняло, що справжньої зброї у людей не було. А Павловському звідки стало відомо, що зброя була?
»)
Мені соромно, що я не була там під час кровопролиття. Мене викликали з роботи, повыдомивши, що на мене чекає мати мого аспіранта, і я поквапилася туди з наміром потім повернутися. Однак, поки я спілкувалася з тією добродійкою, відбулося найстрашніше. Отже те, що «теоретично припустив» Павловський, – звернення слабких політиків по допомогу до сильних хлопців - не вигадка автора, прситосована суто до одних конкретних подій. Це справді є загальною логікою революцій і цілком імовірно мало місце і в подях наших. Однак у значно більш, ніж описує автор, потворній і ганебній формі.
А чи не підкупає натхненний, захоплений, навіть закоханий авторський опис ночі з 18 на 19 лютого, ночі апокаліптичного штурму? Хіба ні?
«Беркут» подходит к Майдану. И начинается великая ночь, от экранов которой невозможно оторваться, когда силы президента все сжимают и сжимают кольцо. Но без стрельбы не могут его раздавить! Я представляю, как страшно было тем, кто держался всю эту ночь, кто стоял, видя, как кольцо все уже и уже, как оно сжималось. Зажгли покрышки, но у них даже горючего не хватало, и жгли двери из соседних домов, и, отбиваясь, кидали коктейли Молотова.
Здесь возникает другое состояние человека. На Майдане возникает «братство кольца». : «Беркут» отступает, не справился. А у Януковича возникает еще более ложное понимание, что проблема-то в том, что «Беркут» не стрелял! Какой-то ему охламон наверняка говорит: слушайте, надо было снять всего трех-четырех человек, да и тех не насмерть. Просто давайте стрелять по ногам! Снимем 10 человек от силы, и все. И Майдан откроется».
Но к этому времени перед ними уже на деле другой объект. Что-то возникло, ведь ночью казалось почти очевидным, что к утру этот Майдан снесут, — а выстояли! Янукович получил формальное право — вот же экстремисты! — ему нужно было основание. Он демонстрирует всем кадры этого страшного уличного боя, и ему кажется, что перед миром это само собой достаточно. А мир видит совсем другое. Мир видит героев Фермопил. Невероятную картину, невозможную даже в привычной к коктейлеметанию Европе и Турции, — люди выстояли и победили! Они даже подбили БТР или два, «Беркут» их не разогнал».
З цього опису випадає лише один абзац - гіпотетичне припущення, зроблене людиною, яку й думки не припускає про ФІЗИЧНУ участь Росії в подіях: «
ему охломон говорит…
»
А це хіба не справедливо, хіба позбавлене психологічної і філософської логіки?
«У власти снайперов нет лица. Власть дематериализуется и превращается в Азазелло, ангела смерти — причем беспричинной, непонятной смерти. Рядом с тобой безвинно падают люди, и ты не видишь даже, кто в них стрелял, — просто падают и умирают. Очень важно разобраться, кто стрелял. Я уверен, что там было несколько стреляющих сил, образующих «сон во сне». Теперь еще и оборона Майдана стреляла. Но важней всего, что исчезает государственная власть.
Парадокс в том, что сила применена, а власть исчезла! Той просто не стало. И демонический тотальный бесплотный убийца теперь не имеет другого лица, чем Янукович. А за ним видится Россия: все носятся с российским шевроном, не спрашивая, чей он и откуда взялся. И где тот «русский снайпер», у которого, якобы, оторвали шеврон.
Здесь уже и европейцы понятно, что ничего не понимают. Януковичу приписывают коварные цели, но я думаю, что нет их.»
І лише висновок-припущення знову ж ангажовані і суб’єктивні… . «В каком-то смысле все получилось почти случайно, как в начале всех русских революций. Как с литовским полком в феврале 1917-го». Лише тут Павловський – політолог. Хоча і така версія має право на існування
І ще один пасаж:
«Появляются люди императива, и в Сети расходятся ролики, как эти хамы рычат, хватаются за ворот, бьют. Они прекрасно отличают 100 патронов от 50, разбираются в видах оружия и в том, с какой стороны его заряжать. С другой стороны, они совершенно неотмирны. И это тоже революционное свойство, в котором без книг Андрея Платонова не разберешься. Революции в Киеве плевать, что на это глядит зритель в Крыму, Харькове, Луганске. Оптика взгляда из Москвы позволяет легко дать этому имя — фашисты. Потому что ты не можешь понять, что это такое. Ты ощущаешь угрозу, исходящую от этой императивной твари, ты не хочешь, чтобы она тебе диктовала! В Киеве, кстати, слова «революция» не боятся. Ленина свергают, но слово «революция» тут с позитивным смыслом и никогда не было негативным»
. Тут ключова фраза:
«ты не можешь понять, что это такое». Я погоджуся, Павловський багато чого замовчує. Він обходить мовчанкою не лише участь Росії, а й роль свідомого й багаторічного кремлівського зомбування росіян у їхньому сприйнятті і нерозумінні українських подій. Він і самий зомбований значною мірою. На те він і російський політолог. Однак цей матеріал цінний не лише його глибоким проникненням в сакральну суть подій, а й тим, що,
створений цілком лояльним до путінської влади російським політологом, він наскрізно просякнений захватом українською революцією і закоханістю в неї.
«Если бы я хотел быть более мистичным, я бы сказал, что революционный субъект является не вполне человеческим, и может быть, и неплохо бы не дать ему улизнуть и вырасти, как в фильме «Чужой». «Дать революции в морду»? Он в обычном смысле слова не мыслит, но он гиперчувствителен. Это выражается в подозрительности его участников, невероятной, чрезмерной подозрительности. На самом деле она не чрезмерна — просто люди стали рецепторами своей революции».
Павловський не хоче бути містичним. Однак мимоволі стає ним – через приховане обожнювання того, що відбулося в Україні. І, скажу чесно, мене це підкупає.
Павловський пише, що
«на Майдане родился внетерриториальный субъект, поэтому я говорю о Майдане как о еще одной русской революции. Он не национальный, и в этом опасность»
.
Це і вірно і смішно водночас. Вірно, оскільки суб’єкт справді більше ніж національний. Хоча й міг народитися лише в Україні (Україна ж бо за своїм національним духом є саме більше, ніж національною, як чудово доводять твори всіх українських філософів, починаючи з 12 століття, вона – всеземна і космічна, космоантропомірна). Однак, не спроможний знайти адекватне визначення тому, що попри свою російську вірнопідданість відчув в українській революції й українській нації Павловський, він за звичкою все велике підтягує під російське – «русская революція». Ні – це виключно українська революція!, до якої росіянам не дорости, видається, ніколи. Український феномен Майдану – це те, чого досі не знав світ. І на чому він незабаром буде вчитися.
Однак не можуть не захоплювати й ці рядки:
«Там есть скрытое определение народа, но не дискурсивное. Это нечто, рождающееся из смерти и огня, из какого-то смертельного огня. Это вам не Окуджава, трень-брень, где «нас ждет огонь смертельный» — слабая интеллигентская редукция. Нет, здесь «народ» действительно тождественен самому смертельному огню. И смерть — его атрибут. Это аристократия, братство лучших — ибо лучшие мертвы. Вверху несется небесная сотня — погибшие браты. Они святые, они у Бога. Через них Бог достигает нас и велит слушаться «сотников»
.
Більша частина вашої незгоди з матеріалом пов’язана з наступним (цитую Вас): «
Гліб Павловський на те й політтехнолог, щоб з окремого факту робити ланку в модельованій послідовності аргументів. "Задоволені угодою з Януковичем лідери наражалися на готовність майданівців помирати й далі". Яка ще спільна готовність помирати далі після всього жахіття 18-20 лютого? Ну, дивлячись через монітор на це зіткнення, можна й не таку дурість народити». Отже, наведені Вами слова ви відносите до нібито настроїв Майдану після 20 лютого. Однак таких слів у матеріалі НЕМАЄ звагалі. Я перевірила весь текст – таких слів немає навіть там, де йдеться про підписання угоди з Яником до 18 лютого. Це – виключно Ваши слова. І з ними ж Ви й сперечаєтеся, доводячи політичну заангажованість автора. Павловський ні слова не говорить про настрої людей після перемоги. Хоча, принагідно, довожу до Вашого відома, що дію так званого «посттравматичного синдрому» зазнали на собі сотні, якщо не тисячі тих, хто пройшов через штурми й барикади. І сотні, якщо не тисячі, людей отримували фахову допомогу психотерапевтів з цього приводу (коли я була в лікарні, туди регулярно приходили психотерапевти надавати допомогу майданівцям з посттравматичним синдромом). А полягає він якраз у тому, що людина потребує продовження ВОГНЮ. Навіть соромлячись того, що всі радіють перемозі, а вона жадає бою. Оскільки влада переживання сакрального Вогню настільки величезна, що ти не можеш змиритися з тим, що його більше немає, ти його закохано потребуєш. Посттравматичний синдром – це «синдром першого кохання до лінії вогню».
І Павловський справедливо говорить про небезпеку народження дивовижного суб’єкта. Цей суб'єкт – також амбівалентний, як і будь-яке нумінозне. Він потребує дії. Потребує реалізації свого неймовірно потужного потенціалу. Навіть якщо взяти лише один його буденний аспект – згаданий посттравматичний синдром. Хтось може соромитися того, що, коли люди радіють перемозі і плачуть за Небесною Сотнею, він плаче також і за Священним Вогнем, якого більше не буде, пекельно сумує за барикадами. А можна й не соромитися, а йти і повертати собі втрачене: знову розпалювати вогонь і будувати барикади - де завгодно і з якого завгодно приводу. І що друге теж сьогодні має місце, ми самі свідки. У тому й небезпека. Однак окрім громадянської небезпеки в Україні, ця небезпека є найбільшою для російської імперії, як цілком вірно відчув це Павловський.
«
На відстані всі ці події оцінювати, робити висновки без додумування не вдасться. Повної картини ніхто з нас не знає», - пишете Ви. Тож варто, мабуть, через це дарувати Павловському його певні політологічні огріхи, його деякі невдалі додумування. Вони спокуті і його даром схоплювати внутрішню глибинну логіку подій. І його захватом-любов’ю до Української революції.
