
Щ особисто для мене дав цей майдан: до цього майдану я, як українка поважала свою націю, свою культуру, але я завжди завидувала в хорошому сенсі, що інші нації, зокрема грузини, азербайджанці, вірмени, якщо іх скривджують, вони спроможні об'єднатися, а ми ні. А тепер я розумію, що так ми нація!!!! Нація волелюбна і нескорена!!! Я розумію, що ЄС не дасть нам можливо того, що більшість з нас очікує, але нас будуть поважати в першу чергу, як націю і це теж є важливим моментом для покращання нашого життя.
Я погоджуся с Вадимом Карасьовим:
"Раздражать общество уже не возможно. Украина выстрадала европейский путь. В Украине есть нация, в отличие от Белоруссии и от России, где нет национального духа. Не возможно вернуться в ситуацию в Вильнюс. Не возможно вернуть статус-кво, который был до Вильнюса. Нужно думать, как жить и какой будет страна. Потому что она уже будет другой. Страна уже не будет такой, как была вчера".
І не тільки країна вже не буде такою, як вчора, люди, в першу чергу люди, вже будуть зовсім іншими.
Те відчуття єдності, віри, яке ти отримуєш, там на майдані, це відчуття не можна передати. Я дякую західним українцям, які вдихнули в нас цей дух свободи, дух єдності і жаги до життя. Не зважаючи на всі незручності, які зараз відчуваються мені дихати набагато легше.
До українців
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні - таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина.
І що щедрість - в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край - територія, а не Вкраїна.
Я до себе каже і до кожного з вас - Говори!
Говоримо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитайте у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чим солодший од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у думах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж - не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Я вже й сам ладен мовить: "Воно тобі треба?.. Стерпи!"
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...
В.Баранов
Мир не изменится ради спасения одной собаки, но для самой собаки, мир изменится навсегда... (Автор неизвестен)